Національний костюм

В українській культурі багато чого вражаючого і дуже красивого. Особливу увагу хотілося б приділити національних костюмах. Традиційний чоловічий костюм українців має схожість з іншими східнослов'янськими - російським та білоруським. Основу чоловічого одягу становлять сорочка, шита з конопляного або лляного полотна і вовняні або суконні штани. Сорочка, що надягається на тіло, часто служить і верхнім одягом. Відмінною особливістю української чоловічої сорочки є розріз спереду (пазушка), прикрашений вишивкою. За конструкцією ворота сорочки розрізняються - зі стоячим, відкладним коміром або без коміра. Варіант сорочки в цьому випадку збирають у збірку, її обшивають тасьмою або вузькою смужкою матерії, таким чином виходить низький стоячий комір, який українці пришивають до коміру сорочки не згори, а знизу. Відомий українцям і широкий відкладний комір.

 
Національний костюм

Сорочку застібають або зав'язують у ворота за допомогою гудзиків або тасьм. Українські чоловіки носять сорочку, заправляючи поділ її в штани; в цьому також проглядається відміна від способу носіння сорочки поверх штанів у росіян і білорусів, що пояснюється запозиченнями українців від східних кочових народів. У крої сорочки у всіх східнослов'янських народів були відомі вставки під пахвами з трьох-чотирикутних шматків тканини. Однак донські козаки вважали відсутність ластка ознакою відмінності від "мужиків", тобто від селян, яким козаки завжди протиставляли себе. На плечах українські сорочки мали нашивки, що нагадують погони чи вишиті вставки - "уставки".

 
Національний костюм

Штани (штани, гачi, споднi, шаровари, холошi, ногавкі, убрання, портяніцi) українці закріплювали на тілі за допомогою шнурка або ременя (очкур, гачнік), - його українці носили з пряжкою. Українські штани, особливо штани козаків, відрізнялися дуже великою шириною. Між штанінкамі (холоша, ногавіця) вшивається матня. Вона виготовлялася з прямокутних шматків матерії з підшитим внизу паралелограмом, таким чином утворювалося подоба мішка. Штани шилися з полотна або сукна, українські гуцули прикрашали з вивороту вишивкою нижній край червоних суконних штанів; вишивали світло-жовтими і зеленими вовняними нитками, вишиті кінці штанин завжди відгинають наверх.

Жіночий традиційний костюм українців має безліч локальних варіантів. Етнографічні особливості історико-культурних районів України в одязі проявилися в силуеті, крою, окремих частинах одягу, способах її носіння, колірному декорі, прикрасах. Архаїчні елементи одягу найбільше зберігалися на Поліссі; класичним українським вважається одяг Середнього Придніпров'я; в південних регіонах України спостерігалося взаємовплив традиційного одягу різних народів; в костюмі населення Поділля помітна етнокультурна взаємодія українців з молдаванами, а в північно-західних - з поляками; своїми особливостями характеризувалася й одяг українських горян.

Разом з тим, традиційний одяг українців має свою етнічність, що склалася на спільнослов'янський основі в XVI-XVIII ст. Найбільш типовий комплекс традиційного українського костюма побутував у Середньому Подніпров'ї, частково захоплюючи райони Полісся, Слобожанщини та Поділля. Верхній одяг чоловіків і жінок був схожий по крою. Автор етнографічних описів зупиняється на їх характеристиці: "верхнім платтям як для чоловіків, так і для жінок служили вузькі, абсолютно прямі, потворно обтягуючі тіло, кожухи і свити, з дуже вузькими стоячими комірами, не закривали навіть шиї. Свита робилася з самого товстого, саморобного сукна: у жінок - завжди білого, у чоловіків - сірого, чорного кольору, а кожухи - з недублених овчин. Кожухи і свити, дивлячись по потребі, робилися різної довжини, і найдовші з них були трохи нижче колін. До дорожних свит, одягненим на кожухи, позаду пришивалися мішки, що служили під час холоду або негоди замість Башликов ".

Основу українського жіночого костюма становить сорочка - кошуля. Вона довше чоловічої і складається з двох частин - нижня частина (пiдтічка) шиється з більш грубої матерії. Рубахи українських горян-бойків та лемків кроїлися з двох частин і надягалися окремо. Зустрічаються в українців і цільні сорочки (додiльнi) - саме вони вважаються у жінок ошатними та святковими.

У залежності від крою українські сорочки поділяються на три типи: туникообразна, польські (з уставками), на кокетці.

Рубахи шилися з коміром і без них. Останній тип сорочки - найбільш стародавній - воріт такої сорочки звичайно збирався в дрібні зборки й іноді обшивався зверху. Сорочка з коміром називається польською.

На Україні можна провести кордон (умовно - по Дніпру) між обома типами сорочки: у східних регіонах носили сорочки без коміра, в західних - з коміром, частіше - відкладним.

Відмінна риса української жіночої сорочки - звичай прикраси поділу, кайми (подподольніци) сорочки вишивкою, тому що його було видно з-під верхнього одягу. Так само прикрашалися й рукави сорочки, особливо в місцях з'єднання рукава з плечем, де полик (уставка) являв собою частіше вишитий шматок матерії чотирикутної форми. Широкі рукави сорочки закінчувалися манжетом (чохла) у зап'ястя. За давніх-давен заведеним звичаєм, східнослов'янські дівчата до п'ятнадцяти років і навіть до самого весілля носили тільки підперезану сорочку; надягання поясного одягу (поневи) пов'язувалося з заміжжям і переходом в розряд жінок. Понева - загальнослов'янський елемент традиційного одягу, що прикриває тіло жінки ззаду і закріплюються на талії. У українців існувало три різновиди цього типу одягу: повсякденні без малюнка запаска, дерга та святкових наряд у велику клітку - плахта. Дерга складалася з трьох зшитих довгими сторонами полотнищ, що утворюють собою смугу тканини в 3 м шириною і 60-70 см завдовжки, що охоплює корпус жінки ззаду і підв'язаних поясом. Оскільки дерга - повсякденний одяг, її шили з чорної або незабарвленої тканини, нічим не прикрашаючи. Українська запаска відрізнялася від дерги тим, що до її верхніх кутів часто пришивалися тасьми, які зав'язувалися на талії. Зазвичай носили дві запаски, часто - різного кольору: один (позадніця, задниця) прикривала тулуб позаду, інша (попередниця) - вже перша, надівалася спереду - її частіше заміняли передником. Запаску виготовляли з якісної і тонкої вовняної та однотонної тканини синього, зеленого, червоного кольору. Плахта як святковий одяг виготовлялася з тканини картатого орнаменту; її вручну вишивали вовняними або шовковими нитками. У ранній період відомі плахти, шиті з шовкової матерії або із золотої і срібної парчі.

Подальший еволюцією поневи вважається спідниця. На Поліссі були широко поширені вовняні спідниці - андараки, частіше смугастого орнаменту.

Яскравим доповненням до жіночого костюма були нагрудні прикраси з дорогоцінних каменів, скла, намиста або підвіски з монетами - "намисто", "дукачі".

Етнічні контакти з інонаціональним населенням не могли не позначитися на традиційному одязі українців. Взаємодія з мешкаючими поряд росіянами, німцями, зі степовими народами знайшло відображення в запозиченнях один у одного культурних явищ та вироблення спільних властивостей. Це підтверджується описом одягу українців Покровської слободи: "Верхній одяг малоросіян чоловіків полягає в плисовому і сукняному козакині або нанковому халаті, шароварах і чоботях, на голові носять картуз або поярковий капелюх. Буденний або вседенний одяг, восени - суконна свита (Чапаєв), зимою кожух (овечий кожух), нагольний або критий сукном, залежно від стану. Жінки мають деякій верхній одяг таку ж, як і чоловіки: халат, кожух та чоботи. Але власне жіночий одяг: німецька сукня, сарафан і спідниця з кофтою. Голову покривають хустками, мало хто носить очіпки (волосники), обв'язані хустками. Багато хто з чоловіків голять бороди, залишаючи вуса і все інше стрижуть по-козацьки ".

Верхній одяг українців різноманітний як по крою, так і по назвах. У науці виділяється 4 типу верхнього одягу:

1. З прямою спиною - вид плаща, сорочки або халата. Серед них особливий тип широкого халата з рукавами і капюшоном українцям відомий під назвою опонча. Роль плаща грала чуга, чугай, чуганя, яка була поширена у західних українців. Чугуї лише накидали на плечі, не надягаючи в рукави, тому рукава іноді зашивали внизу і користувалися ними як кишенями або сумкою. Форму плаща мала манта або гугля українських гуцулів, схожа на великий мішок, відкритий з одного з довгих сторін. Роль капюшона виконувало дно мішка, закріплене на плечах спеціальними шнурками. На початку XX в. манта служила виключно обрядовим одягом нареченої під час вінчання.

   Фасон сорочки мав робочий верхній одяг для обох статей, що виготовлявся з полотна - шушпан. На Дону шушпан носили з поясом.

   Халатообразний одяг українців - кобеняк, кирея, сiряк, свита з кобеняком, стовбовата свита надівалася поверх шуби, шився з сукна переважно сірого кольору. Пришитий до нього капюшон вiдлога, кобко, каптур, бородіця, шанька, богородиця мав форму мішка з заокругленим дном і отворами для очей. Те ж призначення і такий же фасон у східноукраїнського халата без капюшона, але з широким сукняним коміром.

2. Широко поширеним крієм верхнього одягу в українців був клиноподібний: клини (уси) вшиваються позаду з боків нижче талії, гострий кінець клина доходив до пояса, а основа виявлялася на рівні подолу. За цим зразком шилися свита, сiрак, куцінка, гуня.
3. Верхній одяг, обрізний по талії; нижня частина при цьому збиралася у великі складки (рясі) або в дрібну збірку, пришивалася до верхньої частини. Так шилася спідниця, свита, кожушанка (шуба), кiрсетка - жіночий жакет без рукавів.
4. В останньому типі крою збірки робилися не тільки на спині, але і спереду, тобто навколо на талії. Таким одягом був чемер, чемерка, чамарка.

Обов'язковою частиною будь-якого одягу в українців був пояс. У міфологічній свідомості східних слов'ян він грав роль оберегу, захисту людського тіла. Ошатні пояси були завдовжки до 3-4 метрів, ними обмотували талію в кілька разів, а кінці, що завершуються китицями, звисали до колін або нижче. Колись в українців були в моді шовкові перські пояси, наречену підперізували вишитим рушником; донські козачки підперізувалися кубелек (рід сарафана) поясом з кованого срібла.

Чоловічі головні убори українців дуже різноманітні по формі, матеріалу і назвах. За формою - це конуси, циліндри і напівкруглі шапки. Виготовлялися головні убори з хутра (овчини), вовни, сукна.

У числі останніх - висока смушкова шапка (кучма), зимова шапка з видовженими навушниками (ушанці, малахай), капелюх з повсті і соломи (бриль). Наприкінці XIX ст. українці стали носити на голові широко поширені серед інших етнічних груп картуз і кепки.

Жіночі головні убори різноманітні за конструкцією, але їх об'єднує одна відмінність від дівочих - вони повинні повністю вкривати голову, не залишаючи відкритими волосся. Це також знаходить пояснення в міфологічної свідомості слов'ян; традиція закривати голову жінки збереглася і в XX столітті. З'явитися в суспільстві, і особливо в церкві, вважалося великою ганьбою для слов'янської жінки. Одним з найпоширеніших головних уборів заміжніх жінок була і залишається чотирикутна хустка. Генетично вона сходить до головного покривала (намiтка, перемiтка, серпанок) - довгого рушника, який зав'язували ззаду, опускаючи кінці уздовж спини. Такий головний убір зберігся як національний в західних районах України.

Головний убір кибалка, хомевка, хомля у своїй простій формі має вигляд обруча або дуги, оберненою назад. На нього українки накручували своє волосся. Кибалка служила як каркас для верхнього головного убору.

Спрощений варіант головного убору українських жінок - м'яка легка шапочка (очіпок, чепчик), яка зав'язувалася шнурком, продернутим крізь підшивку. Шили очіпок з шматка тонкої тканини різних кольорів, з поперечним підрізом на лобі. Підріз робили так, щоб над чолом утворювалися дрібні зборки, тканина на чолі залишалася гладкою. На потилиці закладали рубець, через який просмикали шнурок. Ошатні чіпці шили із золотої чи срібної парчі. Східноукраїнський сідлоподібний очіпок з двома стоячими гребенями поперек голови зазнав впливу южнорусского кокошника з двома гребенями.

Світовою популярністю користувалися українські вінки зі штучних і живих квітів зі стрічками як дівочий головний убір. Поряд з ними були відомі й інші: металевий дріт з підвісками, стрічка, хустка, шматок срібної або золотої парчі, картонне коло і т.д. Всі вони - круглої або напівкруглої форми. Дівочі головні убори не закривали голову і косу - остання була основною зачіскою української дівчини. Черкаські дружини носять на голові невеликі шапочки з строкатої матерії, і пов'язують понад оних пов'язку, у якій позаду від вузла висять вишиті лопості. Дівчата плетуть своє волосся не так, як російські в одну, але у дві коси, обвивають біля голови і пов'язують строкатою пов'язкою, яка винізана бісером. На голову жінки надягали спершу "очіпок" (повойнік), стягнутий на потилицю, потім обвивали голову бавовнянною хусткою, зав'язуючи кінці його на чолі, а дівчата - під підборіддям і очіпка не носили, у свята ж замість хустки на голову надягали убір з різнокольорових стрічок і ними ж прибирали всю косу.

Взуття українців - як чоловіче, так і жіноче, виготовлялася зі шкіри, яку спочатку не шили, а закладали складками, морщили, прив'язуючи до ніг довгою мотузкою. Звідси й назва - морщуні, морщенцi, постоли, ходаки. Шкіряне взуття з високими халявами (чоботи) шився без підборів. Іноді каблук заміняла невелика залізна підківка на п'яті.

Ще в середині XIX ст. переважав особливий вид чобіт, так звані виворотного, підошва пришивалися до чоботу зсередини (пiд завидь), після чого весь чобіт змочували водою і вивертали.

У ранній період українцям були відомі і постоли, які відрізнялися від російських і білоруських прямокутним плетінням, низькими боками і дуже слабо оформленим носком. Носок і боки такого лаптя складалися з петель, крізь які просмикалась мотузка, що зв'язує лапоть і закріплює його на нозі.

Обрядова символіка костюму - ознака, яка відображає широкий спектр духовних традицій народу, його світогляду та обрядових норм. Здебільшого обрядовими символами були окремі компоненти костюму: хустка або рушник під час сватання, хрестильний пелюшки (крижмо) при пологах, біла (або чорна) хустка під час похорону. Вони мали захистити людину від злих сил, принести добробут, здоров'я, любов. Особливою магічною силою, як вважалося, володіли речі, виготовлені спеціально до того чи іншого обряду власними руками. Так, дівчина неодмінно повинна була пошити сорочку своєму нареченому. Символічне значення мали й обов'язкові дарунки - чоботи, що зять дарував тещі; намитка - подарунок свекрусі від невістки. Обрядова функція одягу виявлялася і у специфічних способах її використання. Так, при виконанні більшості ритуальних дій носили одяг навиворіт, тоді як у повсякденному житті це вважалося поганою прикметою. Учасники деяких обрядів нерідко переодягалися в костюми протилежної статі, а також незалежно від пори року носили хутряний одяг. Роль обрядового символа часто виконувала кольорова гама одягу. У весільному костюмі здавна домінував червоний колір. Однак інколи семантика кольору суттєво змінювалася. У похоронному одязі чорний колір став символом смутку на рубежі XIX - XX ст., витіснивши білий, а подекуди синій. Стабільність способів забезпечення обрядових функцій одягу сприяла перетворенню деяких із них в етнічні символи.

http://www.ridna-ukraina.com.ua/nationalsuit/